Немає нічого вічного,
І навіть на сонці є плями.
І неідеальні такі ми всі,
Та треба ж прийти вже до тями.
Живемо в сталевих цих рамках,
Собі придумали правила,
Хіба ж слова й букви для того, аби,
Аби один одного ранили ми?
А люди ідуть від людей,
Лишаючи в душах рани...
Скільки ж таких нас є?
Сільки ж таких нас поламаних?
Життя треба жити і йти,
Ще може й колись зустрінешся,
А може таку ж знайду,
З душою на шмаття розірваною...
Я все зробив, що зміг,
А ти все віддала, що мала...
Ніхто ж нічого не знав,
Як сліпі в темноті блукали...
Мої ліки - дорога і віски,
Валізи, забиті досвідом.
Літаючи, птахи колись розбиваються теж,
а ми йдемо завжди не прощаючись...